На території Полтавської області близько двохсот архітектурних пам’яток перебувають на державному обліку, 62 з них мають національне значення. Найдавніші об’єкти будівництва датуються XVII століттям. Однак ще кілька десятків зразкової архітектури не збереглося до наших днів. Вони були зруйновані стихійними лихами, війнами та плином років. Тож, про втрачену спадщину Полтавщини розповідаємо далі на poltava-future.com.ua.
Палац князів Кочубеїв (Диканька)
Диканькою протягом кінця XVII – початку XX століття володів княжий рід Кочубеїв. Це була одна з найвпливовіших родин на тогочасній політичній арені України. Тож, розкоші їх маєтностям було не позичати.
Великий мурований палац у стилі класицизму в Диканьці з’являється у 1790-х роках. Його проектуванням займався знаменитий зодчий Микола Львов. Палац складався з головного корпусу і двох бічних флігелів. Зовнішній фасад центральної частини маєтку прикрашав чотириколонний портик іонічного ордера. Флігелі ж були оздоблені декоративними банями. Окрім палацу, на парадному дворі була зведена каплиця.
У 1810 році не менш відомий архітектор Луїджі Луско перебудував палац. Маєтку було надано більш вишуканих рис. Зокрема, до архаїчного чотириколонного портика додали ще дві колони.
Парковий фасад палацу оздоблювала напівротонда, покрита банею. Від неї сходи вели до квіткової тераси, яка переходила у пейзажний парк. Трохи далі розміщувалися господарські служби, кінний двір з манежами, оранжерея та зоопарк.
Сам палац вміщував в собі понад сотню кімнат, серед яких були і бібліотека, і бальна зала, і оранжерея. Інтер’єр покоїв складали коштовні меблі, порцеляна європейських та російських підприємств, твори живопису майстрів найрізноманітніших шкіл та епох, скульптури, гобелени, богемське золото, художні вироби зі скла та срібла
Родовий маєток князів Кочубеїв славився далеко за межами нашої країни. Відома у світі художниця із Диканьки Марія Башкирцева його порівнювала із найбільш розкішними палацами Італії.
Все, що на сьогодні залишилося від колись видатного ансамблю палацово-паркової архітектури України, – це частина воріт, які раніше вели до садиби Кочубеїв, тріумфальна арка, Свято-Миколаївська церква, чотири столітні дуби та бузковий гай. Сам палац було розграбовано взимку 1919 року, а пізніше зруйновано та розібрано.
Лютеранська кірха (Полтава)
На початку XX століття до Полтави приїжджає група німців-колоністів. Сюди їх запросив тодішній генерал-губернатор Гетьманщини князь Олексій Борисович Куракін, аби розвивати суконне виробництво в регіоні. Для іноземців виділи окремий квартал, який і до нині відомий у Полтаві як район німецької колонії. Знаходився він на перетині сучасних вулиць Балакіна та Сковороди.
54 сім’ї прибули з різних земель Німеччини: Богемії, Моравії, Саксонії тощо. Однак усі вони були лютеранами за віросповіданням. Першу свою дерев’яну церкву німці зводять у себе в кварталі. Згодом звертаються до міської влади, аби їм виділили землю під будівництво кам’яної кірхи.
Так, у 1881 році поблизу сучасного студентського парку з’являється мурована церква у неоготичному стилі. Це була прямокутна будівля з гранчастим вівтарем і двоярусною вежею дзвіниці на чолі. Церкву прикрашали стрілчасті вікна, гостроверхі башти та високі шпилі. Фасади кірхи мали виразну поліхромію. Поле стіни було темно-червоним, а от основні членування та елементи декору – білим. У самій церкві розміщувався орган.
Кірха була закрита у 1932 році, за рік її розібрали. Це була одна з перших сакральний споруд Полтави, яка була знищена.
Будинок магістрату і Міської думи (Кременчук)
Для Кременчука XVIII століття ознаменувалося новим підйомом розвитку. У цей час у місці зароджується промисловість. Так, з’являються ливарня, збройований завод, кораблебудівна верф та шкіряна фабрика. Кременчук навіть на деякий час стає центром новоствореної губернії.
У 1785 році Катерина II затверджує «Грамоту на права і вигоди містам Російської імперії». Цей документ регламентував діяльність міської влади. Ним передбачалося створення управ та магістрату в містах.
Тож, у 1897 році влада Кременчука звертається до генерал-губернатора Олексія Бакуринського за дозволом на зведення нової будівлі для органів самоврядування на Торговій площі. Через два роки місто отримує проект будинку з кошторисом в 40 тисяч рублів.
Протягом 1801–1803 року в Кременчуці з’являється нова архітектурна пам’ятка. Це був прямокутний двоповерховий будинок у стилі класицизму. Над його центральною частиною нависала масивна вежа, яку ще називали бельведером. Тут було встановлено годинник з курантами. Головний і титульний фасад будинку мали однаковий вигляд. По осі будівлі був арковий наскрізний прохід.
Перший поверх займали торговельні приміщення, згодом тут розмістився громадський банк та бібліотека. На другому ж засідали міські управлінці.
Сучасники Будинку магістрату та Міської думи говорили, що це була найкраща будівля в місті.
Під час окупації Кременчука у 1941–1943 роках у будинку магістрату та Міської думи розміщувалася німецька адміністрація. При відступі німці вщент зруйнували будівлю.
Сьогодні на цьому місці у Кременчуці знаходиться Будинок торгівлі.
Будинок водолікарні (Миргород)
Історія Миргородського курорту бере свій початок у 1912 році. Тоді тут було виявлено підземне озеро, вода якого мала лікувальні властивості. Незабаром місцева влада ухвалила рішення про заснування курорту.
Протягом 1916–1918 років у Миргороді ведуться роботи зі зведення архітектурного ансамблю у складі водолікарні, їдальні-клубу та грязелікарні. У розробці проекту будівель взяли участь лікар-курортолог Чаушенський, архітектор Зуєв, інженер Єлагін та художник Сластіон. Розробники комплексу визначали для нього термін експлуатації в 5 років, натомість він прослужив у 10 разів довше.
Водолікарня на 14 ван запрацювала влітку 1918 року. Спершу вона була прямокутною та симетричною, мала однобічне коридорне планування. Згодом корпус добудували двома бічними крилами, у результаті він став п-подібної форми.
У центральній частині водолікарні знаходився великий вестибюль з вікнами у два ряди. Над ним здіймалася чотиригранна декоративна вежа з високим наметовим дахом. Вікна і двері будівлі мали скошені кути.
Для водолікарні була характерна мажорна кольорова гама. Червоний черепний дах поєднувався з побіленими каркасними вікнами.
Миргородська лікарня була видатним зразком українського модерну. На початку XX століття саме довкола неї розбудовувалося місто. Однак з появою нових корпусів курорту, будівля водолікарні поступово втрачала своє значення. У 1986 році споруду остаточно розібрали.
Останні роки активізувалися розмови про необхідність відновлення архітектурної пам’ятки українського модерну.
Миколаївська церква та дзвіниця (Лубни)
Протягом 30-х років XX століття більшовиками на Полтавщині було розібрано та зруйновано чимало церков. На жаль, винятком не стала і Миколаївська святиня у Лубнах, яка стояла на Подолі над річкою Сула.
У 1729 році тут був зведений триверхий тридільний дерев’яний храм. Утім незабаром його знищила пожежа. У 1733 році за кошти козацького старшини Петра Кулябки церкву відбудували. За чверть століття неподалік від святині з’явилася дерев’яна дзвіниця.
У 1884 році Миколаївська церква зазнала реконструкції. Вона стала хрещатою, п’ятидільною та одноверхою. Церкву було поставлено на мурований фундамент. В її інтер’єрі з’явився новий дерев’яний іконостас. Надалі вигляд храму не змінювався. Зруби святині були прямокутними. Рамена мала двосхильні дахи з трикутними фронтонами. Перед виходом були двоколонні ґанки.
