Олександр Кованько – одним з видатних діячів російського військового повітроплавання та авіації, винахідник і льотчик-повітроплавець, начальник навчального парку повітроплавання та Офіцерської школи повітроплавання. Далі на poltava-future.
Освіта та походження Кованько
Народився Олександр Матвійович Кованько 16 березня 1856 року та походив із потомствених дворян Полтавської губернії. Його батько був інженером. У ті часи це була дуже престижна професія. Після закінчення гімназії в 1875 році Олександр вступив до Миколаївського інженерного училища. І власне, й інші навчальні заклади привернули увагу винятковими здібностями до техніки та мов. Брав участь у російсько-турецькій війні. Після закінчення навчання закінчив курси технічного гальванічного апарату і був призначений начальником гальванічної бригади лейб-гвардії окремого саперного батальйону. Незабаром його відрядили в розпорядження шахтаря портів Чорного моря.
Тоді в Росії було створено комісію з використання повітроплавання у військовій справі. Вона почала працювати в грудні 1884 року під головуванням генерала Михайла Борескова. Членом і діловодом цієї комісії був призначений досвідчений і люблячий технік, а також лейтенант Кованько, який володіє кількома іноземними мовами.
Створення першої групи повітроплавання
Поручик Кованько виступив із пропозицією сформувати групу повітроплавання. Адміністрація ініціативу схвалила. Колектив створено, керівником якого призначено ініціатора.
16 жовтня 1885 року Олександр Кованько з двома супутниками здійснив свій перший вільний політ на повітряній кулі. «Сокіл» піднявся в Петербурзі і за п’ять годин спустився до Микільської Слобідки, неподалік від Новгорода, подолавши відстань більше ста вісімдесяти кілометрів.
Висока оцінка надихала повітроплавців. У тому ж 1885 році вони провели експерименти по подачі сигналів з повітряних куль за допомогою спеціального блоку з вісімнадцяти різнокольорових шістнадцятиватних лампочок розжарювання. Тоді ж проводилися експерименти з освітлення території прожектором потужністю шість тисяч ват, розробленим механіком Олександром Гарутом.
Навчальний парк повітроплавання був утворений в червні 1890 року. Начальником парку був призначений Олександр Матвійович, до того часу він став одним з найбільш досвідчених і освічених російських повітроплавців. На нього була покладена вся відповідальність за розвиток вітчизняного військового повітроплавання – підготовку авіаційного персоналу, розробку і випробування методів бойового застосування аеростатів.
Наукові та винахідницькі перемоги
Кованько вів наукову та винахідницьку роботу з багатьох проблем повітроплавання. Особисто брав участь у дослідженні верхніх шарів атмосфери. Співпраця з ученими розширилася, особливо після приєднання Росії в 1896 році до дослідницької програми Міжнародного метеорологічного конгресу. Завдяки Олександру Матвійовичу почалося вивчення впливу повітряних польотів на організм людини.
Великою заслугою Кованько була розробка і впровадження лужного способу отримання водню, який, на відміну від кислотного, не вимагав громіздкого транспортування з обладнанням і був більш зручним для використання в польових умовах. Його наукові дослідження отримали міжнародне визнання. У 1900 році на Паризькій міжнародній виставці він був удостоєний вищої нагороди – Гран-прі «за поєднання винаходів і за користь, принесену наукою повітроплавання». Через чотири роки на всесвітній виставці в американському Сент-Луїсі А. М. Кованько також був нагороджений за винаходи.
Аерофлот на війні
На початку війни 1905 року полковник Кованько був призначений командиром 1-го Східно-Сибірського повітроплавного батальйону, сформованого за його пропозицією. Він зібрав офіцерський корпус із кращих випускників. Загалом повітроплавний батальйон заслужив п’ятнадцять Георгіївських хрестів, усі офіцери нагороджені орденами. Сам Кованько був у 1906 році нагороджений золотим Георгіївським орденом із написом «За хоробрість» та того ж року отримав звання генерал-майора.
В УВП під його керівництвом була створена група для польотів на дирижаблях та збудовано елінг. Офіцери групи побудували в 1908 році перший російський дирижабль «Учбовий» м’якого типу, об’ємом тисячі двісті кубометрів, який успішно здійснили. За їх проєктами на 1913 рік було побудовано декілька кораблів м’якої та напівжорсткої схем. Завдяки енергії та ініціативі генерала Кованько під Гатчиною, в селі Салізі, з’явилася база для підготовки пілотів дирижаблів і випробувань керованих аеростатів.
У боях під Двінськом влітку 1917 року його повітроплавання фіктивно вирішували завдання артилерійської розвідки та коректування стрільби. Всі спостерігачі дружини були нагороджені бойовими орденами.
Повітряним силам доводилося виконувати бойові завдання не тільки під вогнем противника, а й відбивати атаки винищувачів противника. Спостерігачі також мали зі зброї лише «Вінчестери». Проте в 1916 і 1917 роках їм вдалося збити п’ятнадцять німецьких літаків. У цей же період німці спалили 54 російські повітряні кулі. Ворожі пілоти часто розстрілювали повітроплавців, які тікали на парашутах. Були німці і пілоти, які спеціалізувалися на боротьбі з повітряними зміями. Була обладнана повітряна куля-змія, у кошику якого було поміщено шість пудів вибухівки та прикріплений манекен спостерігача.
Згодом був створений Всеросійський аероклуб, до ради якого були відряджені представники військового і морського міністрів, а також Генерального штабу. Серед перших прихильників розвитку авіації в Росії був генерал Кованько.
Навесні 1910 року генералу Кованько було дозволено розпочати навчання пілотів у Гатчині. Чого вже не міг Олександр Матвійович, так це навчитися керувати літаком, про що дуже шкодував. На той час йому було п’ятдесят чотири роки. Серед студентів Гатчини було багато відмінних льотчиків, які прославили російську авіацію.
У своїх доповідях і статтях Олександр Матвійович запевняв, що Росії життєво необхідний потужний військово-повітряний флот. Якщо так піде й далі, то в разі оголошення війни нам доведеться «просити ворога почекати з воюванням, поки не буде найнеобхідніше і найважливіше вихований з-за кордону».
Неприязнь влади та особисте життя
Подібні виступи генерала викликали неприязне ставлення не тільки військового начальства, яке відповідало за накази, а й придворних кіл. Не бажаючи розлучатися зі звичним дорученням, недоброзичливці применшували значення заслуг Олександра Матвійовича і намагалися перекласти на нього відповідальність за свої помилки. Допомогла їм у цьому консервативна преса і не дуже сумлінні репортери. Він не відповідав на атаки, не виходив на зв’язок з корупціонерами. Відомий його лист до редакції «Нового часу», в якому він звинуватив редакцію у систематичних нападках на нього та його діяльність як керівника навчального підрозділу.
На посаді начальника парку А. М. Кованько перебував до 29 грудня 1917 р. Потім був відряджений до Аерофлоту, а 21 січня 1918 р. призначений членом Технічного комітету повітряного флоту. Наказом від 2 травня того ж року важкохворого ветерана звільнили з військової служби. Літо він провів з дружиною та молодшими доньками в Гатчині, а восени переїхав на лікування до Одеси, де раптово помер від паралічу серця 20 квітня 1919 року у військовому санаторії. Похорон відбувся на 2 православному кладовищі з відповідними військовими почестями. На могилі зробили хрест-навхрест два гвинти. Улюблену справу Олександра Матвійовича Кованька продовжили і сини, і двоє синів. Усі четверо стали чудовими пілотами.
