Полтавська область зважаючи на своє центральне розташування була завжди в самому вирі історичних та політичних подій України. Тому кожен населений пункт, навіть найменший, має свою цікаву та неповторну історію, яка часом відкриває українців з нового боку, показує їх історичну силу та мужність. На сайті poltava-future, ми підготували топ найменших сіл регіону, які мають глибоке коріння та показують розвиток України у різних аспектах її життя.
Село Землянки Глобинського району
Село розкинулося на березі річки Хорол. У першій половині ХІХ століття тут виник власницький хутір Копанки, з якого бере початок село. У 1859 році тут налічувалось 25 дворів, 143 жителі. У 1900 році на території села існувала сільська громада, у якій було загалом 55 дворів. 1918 року у Землянках встановлено радянську владу, село як центр сільської ради увійшло до складу Семенівського району Кременчуцького округу. З 1926 року село входило до Брусівської сільської ради, і налічувало 130 дворів, 715 жителів. З 1928 року село у складі Великокринківського району знову стає центром сільської ради. У період фашистської окупації гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини 93 жителі, 9 закатували. На фронтах Другої світової війни загинуло 52 мешканці села.
Згодом у селі утворений колгосп імені Г. І. Котовського, який займався зерново-тваринницьким напрямом, було відкрите відділення зв’язку та ощадбанку, будинок побуту, неповна середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб на 300 місць, при якому працював Землянківський народний хор. Село радіофіковане 1954 року, електрифіковане 1961 року. У 1973 році збудовано дорогу з твердим покриттям.
За останнім переписом у 2011 році село налічувало 331 жителя. Село відоме тим, що тут народилася відома українська співачка, народна артистка Раїса Кириченко.
Село Наталівка Гребінківського району
Село розташоване на правому березі річки Гнила Оржиця. Було засноване в середині XVIII століття поміщиком Г. М. Тепловим. Потім ним заволоділи міністр народної освіти Росії граф Завадовський, полковник Понятовський, князь Долгорукий та інші. За даними генерального опису 1765-го року Наталівка ходила до складу Пирятинської сотні Лубенського полку. Згодом до Пирятинського повіту. За переписом 1859 року у селі налічувалося 438 жителів. Діяв цукровий завод. У 1910 році населення збільшилась до 984 мешканців.
У період німецько-фашистської окупації гітлерівці розстріляли одного жителя села, вивезли до Німеччини на примусові роботи 75 осіб. На території Наталівської сільської ради діяли колгосп «Зоря» та колгосп ім. Енгельса, обидва зерно-буряківничого напряму. У ХХ столітті тут була початкова школа, клуб на двадцять місць, бібліотека, відділення зв’язку. Сільській раді було підпорядковане село Мар’янівка, у якому народився відомий байкар Євген Гребінка. Тут його і поховано. В селі є меморіальний будинок Гребінки. Нині село одне з найменших у районі і налічує 242 жителі.
Село Першотравневе Зіньківської міської громади
Розташоване за 14 кілометрів від Зінькова. Є центром першотравневий сільської ради, до якої входять 7 сіл-хуторів. Село простягається неподалік річки Грунь.
Вперше зустрічається у переписі 1900 року як хутір Прилівщина Зіньківського повіту, який налічує 10 дворів та 52 жителі. 1910 року тут відкрилася земська школа. За переписом 1926 року хутір у складі Грунського району Полтавського округу мав 99 господарства і 501 жителя. Тут діяли колгоспи «Перемога», «Першого травня» та колгосп імені Дмитрова. Провідною галуззю було рослинництво. Вирощували жито, озиму пшеницю і розвивалось продуктивне тваринництво.
Під час фашистської окупації вивезено на примусові роботи до Німеччини 40 жителів. У 1958 році тут діяли медпункт, відділення зв’язку, дитсадок, неповна середня школа, бібліотека, сільський клуб. У селі був встановлений пам’ятник Г. М. Дмитрову та братська могила радянських воїнів, полеглих під час визволення села на фронтах Другої світової війни, тут загинуло 442 воїни.
В останні роки село відоме природними запасами нафти та газу. За переписом 2011 року населення села становить 297 осіб.
Село Бродщина Кобеляцької міської громади
Засноване в 30-40 роках ХІХ століття під назвою Малюванівка (за прізвищем землевласника – дворянина Мальованого), але через деякий час цю місцевість стали називати Бродщина, можливо, через те що, навкруги розташовані болота. 1859 року тут налічувалось 29 дворів та 280 жителів. Наприкінці ХІХ століття була відкрита дерев’яна Троїцька церква з дзвіницею, при якій працювали однокласна парафіяльна школа та школа грамоти.
Частина жителів села займалися промислами: кравецьким, шевським, ковальським, теслярським та іншим. У ХХ столітті як центр сільської ради входила до складу Кобеляцького району. Підпорядковувала села Леваневське, Миколаївку, Павлівку, Самарщина. Перший колгосп заснований 1929 році носив назву Лесі Українки, згодом перейменований в імені Комінтерну.
У роки Другої Світової війни гітлерівці вивезли на примусові роботи до Німеччини 74 жителів. У післявоєнний період був відкритий колгосп імені Дмитрова рослинницького напряму та колгосп «Колос», неповна середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб на 120 місць та бібліотека.
У селі народився український краєзнавець Федір Могиленко. Він заснував перший на Полтавщині краєзнавчий музей у селі Новоаврамівка Хорольського району. Нині село налічує 275 жителів.
Село Микілка Котелевського району
Село виникло в кінці XVIII століття. Належало пану Нікольському, було у складі Богодухівського повіту Слобідсько-Української, з 1845 — Харківської губернії. У 1926-у році відносилося до Шевченківської сільської ради Рублівського району Полтавської округу, налічувала 142 господарства та 686 жителів. Було центром сільської Ради народних депутатів, якій підпорядковувались села Гетьманка, Зайці, Терни, Шевченкове. Перед Другою світовою війною був створений колгосп «Заповіт Ілліча». За період німецько-фашистської окупації — гітлерівцями розстріляні 7 чоловік, вивезено до Німеччини 147 місцевих жителів. 1946 року на території сільської ради відкрився колгосп «Радянська Україна», основним напрямком якого було вирощування зернових культур та цукрових буряків. На території села була початкова школа, дитсадок на 30 місць, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб та бібліотека.
За останніми відомостями населення села складає 236 осіб. Відоме воно завдяки урочищу Борівське, яке примикає до сіл та українському сатирику Йосипу Било, який народився тут.
Село Біївці Лубенського району
Розміщене на правому березі річки Удай. Село бере початок з ХVIII століття, тоді належало до Лубенської сотні, з 1750 року — Снятинської сотні Лубенського полку. З 1764 року землі Біївців входили до володінь військового товариша Юр’єва і хорунжого Ониська Канівця. Згодом селом володів Манько. У 1787 році село налічувало 89 хат та 264 жителі. Тут мешкали переважно чоловіки: різного звання казенні, козаки та кріпаки. Власниками були: секунд-майор Боярський, бунчуковий товариш Свічка, прем’єр-майор Петро Скаржинський. З 1802 року село включене до Полтавської губернії. За переписом ХІХ століття воно налічувало 547 жителів. Тут була збудована Миколаївська церква з дзвіницею, при ній діяла бібліотека. На початку ХХ століття тут було 108 дворів та школа грамоти, згодом відкрилася церковна школа. У 1930 році створений колгосп «Червоний шлях». У період військової окупації до Німеччини був вивезений 51 житель села. Після війни тут діяв колгоспі імені 40-річчя Жовтня, неповна середня школа, будинок культури на 250 місць, бібліотека, відділення зв’язку, комплексний приймальний пункт. Уродженцем села є письменник Василь Симоненко, тут розташований його музей. Родився український письменник та журналіст Прокіп мисник. В селі встановлена братська могила полеглим воїнам Другої світової війни, всього їх тут налічується 205 осіб.
Нині в село є центром Біївецької сільської ради та налічує 285 осіб.
Село Полузір’я Новосанжарського району
Село розкинулася на лівому березі річки Полузір’я. Засноване у першій половині XVIII століття. У 1782 році згадується як Полузірські хутори, що належали військовому старшині Сулимі. У 1859 році тут було 42 двори та 309 жителів. На початку ХХ століття — 70 дворів та 426 місцевих мешканців. Тоді ж на території села працювало близько 79 господарств. У 1867 році побудована Архангельська церква, при ній діяла парафіяльна школа.
Після проголошення радянської влади 1918 року була утворена Полузірська сільська рада, до якої входило 13 хуторів, 673 господарства та більше 3000 жителів. У період Другої світової війни гітлерівці вивезли до Німеччини 69 місцевих мешканців, при відступі спалили 29 хат. Був відкритий колгосп «Заповіт Леніна», який займався м’ясо-молочним напрямком та виробляв свинину. Електрифіковане село у 1965 році, радіофіковане – 1962, телефонний зв’язок з’явився 1968 році. Тоді ж була утворена восьмирічна школа, дитсадок, медамбулаторія, будинок культури, бібліотека та встановлено пам’ятник землякам, які загинули на фронті (189 осіб).
В останні роки попри невелику кількість населення (328 жителів), на території села діє 4 фермерські господарства.
Село Чорноглазівка Полтавського району
Село вперше згадується в історичних джерелах у ХІХ столітті. 1852 року у Чорноглазівці, яка була власницьким селом, налічувалось 20 дворів та 101 житель. У 1900 тому році діяли громада селян-власників, школа грамоти, через 10 років село вміщала 12 господарства 74 жителі.
Після проголошення в 1918 році радянської влади Чорноглазівка увійшла до складу Долинської сільської ради Диканського району. Тоді мала 35 господарств, 187 місцевих жителів. 1906 року відкрився колгосп «Краще майбутнє», через 10 років медпункт. Під час Другої світової війни село було окупована німецько-фашистськими загарбниками, німці спалили 66 хат з 80. Після війни тут був побудований будинок побуту, відділення зв’язку, фельдшерсько-акушерський пункт, неповна середня школа, будинок культури та бібліотека, пам’ятник воїнам загиблим під час визволення встановлено в центрі села.
Нині Чорноглазівка є центром місцевого самоврядування Чорноглазівської сільської ради та налічує 266 місцевих жителів.
Село Кукобівка Решетилівського району
Хуторські поселення, які об’єднувалися під загальною назвою Кукобівка виникли у ХVIII столітті. Під час перепису 1859 року на Кукобівських хуторах налічувалося 125 дворів, 914 місцевих жителів. Кожен з хуторів мав окрему назву: Бойки, Дігтярі, Коломак, Бордюги, Лобачі та інші. На початку ХХ століття у Кукобівці було 49 господарств та 261 житель. У двох хуторах були збудовані школи: церковнопарафіяльна та земська. У роки Другої світової війни в селі діяв партизанський загін. В 1903 році було створено Кукобівську сільську раду у складі Решетилівського району, яка налічувала 27 господарств та 23 населені пункти.
У період окупації було вивезено до Німеччини 17 жителів. У селі діяв колгосп імені ХХVI з’їзду КПРС, відділення зв’язку, тракторна бригада, школа, медпункт, будинок культури та бібліотека.
Нині село є центром Кукобівська і сільської ради, в якому проживають 208 осіб.
Село Пузирі Кременчуцького району
Перші згадки про село сягають ХVIII століття. У 1859-у році за переписом тут було 38 дворів та 106 жителів. На початку ХХ століття Пузирі належали до Ходоліївської волості Хорольського повіту та налічували 53 господарства та близько трьох сотень жителів. У період Французько-російської війни 1812 року значна частина жителів вступила до складу 5-го козацького полку, сформовано українським письменником Іваном Котляревським у селі Горошиному та воювала проти французьких загарбників. Після встановлення радянської влади за переписом Пузирі вміщали 68 дворів та 361 жителя. За період німецько-фашистської окупації гітлерівцями було вивезено 17 осіб до Німеччини та спалено 2 колгоспі споруди. Після звільнення села був відкритий колгосп «Прогрес», який займався зерново-буряківничим напрямом та тваринництвом, був прокладений торговельний шлях, відкрита неповна середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт, сільський будинок культури, бібліотека-філіал та кіноустановка. У селі Бурбине, яке входило до Пузирської сільської ради, наприкінці ХІХ століття був маєток Максима Устимовича, у господарстві якого діяв кінний завод, вирощувалися велика рогата худоба. Також працювали винокурний і паровий маслобійний завод.
Нині село Пузирі входить до Оболонської сільської громади та налічує 268 осіб.
